«Ось я і став дядьком, а все одно ні ка-пель-но не ви-ріс. - гру-ст-но размиш-вав Лисеня, сидячи під Ста-рим Ду-бом. - Хіба бувають маленькі дядьки. »
Він по-смот-рел на НЕ-бо, за-тисну-рил-ся і грім-ко чхнув неяк-до раз поспіль.
- Рас-ти біль-шою - не будь лап-шою! - раз-дав-ся ря-будинок чийсь гус-тій старче-ський го-лос.
Лисеня скочив від несподіванки, але ні-ко-го НЕ уві-справ.
- Це я, Ста-рий Дуб, - за-ше-ле-стел Дуб вет-вя-ми. - Хо-чу за-ме-тить, що біль-шим мо-же бути Лисеня і ма-лень-ко-го зростання: в ка-ж-будинок ж-лу-де жи-вёт біль-ШОЕ де-ре- у. Впро-ніж, ес-ли ти не-пре-мен-но хо-чешь вирости, - цю ж ми-ну-ту рас-ти на здо-ро-вье!
Він щось та-ін-ст-вен-но про-ше-ле-стел в не-бо, і Лисеня тут же відчув, що дуже б-ст-ро рас-тёт. Все по-коло уменьша-лось з ог-ром-ної швидкістю: не-слісь ку-да-то вниз кущі, де-ре-ров'я, так-же Ста-рий Дуб ставав все мен-ше, а Лисеня ріс все ви -ше і ви-ше.
- Ви-ше! - кри-чал він. - Ще вище!
І не-бо з осен-ні-ми про-ла-ка-ми стре-ми-тель-но прибл-зи-лось до не-му, а переляканий-ний клин жу-рав-лей раз-ле-тел- ся врас-си-ву!
Че-рез лічені мгно-ве-нья вже не Ма-лінь-кий Лисеня, а Лисеня-Велетень, ко-то-ро-му так-же Ста-рий Дуб був по по-яс, стояв на по-ля-ні .
- Ха-ха-ха! - реготав Ве-ли-кан, і сміх його був подібний до грому. - Непогано я ви-ріс! Ха-ха-ха!
Пе-ред ним рас-ки-ну-лись ліс-ні хол-ми, так-ле-ко відстій-пив гори-зонт. Єдиним ВЗО-ром Лисеня оки-нул реч-ку, бо-ло-то, все при-гір-ки, по-ля-ни і стежки. Він уві-справ жи-ли-ще Їжачка з їло-вих ве-ток, со-ло-мен-ву кри-шу заяче-го кро-ва і свій будинок під черепіч-ної кри-шей. Все та-де ма-лень-кое, слів-но Лисеня дивився в бі-нокль з дру-гой сто-ро-ни.
Зем-ля - осен-ня і спо-кою-ва - ле-жа-ла у його ніг від Старого Ду-ба до горизон-та.
Лисеняти з усіх сто-рон оточував його ліс, і зробити крок, можна б-ло тільки ло-травня де-ре-ров'я. А Лисеня НЕ хо-тел кру-шити і топ-тать. Він сто-ял і не дві-гал-ся.
Над вухом про-жуж-жав са-мо-Років. Лисеня потримав його в лапах біля вуха, послухав, як сердито дзижчить, і відпустив.
Зловив хмара. Насунув як шапку. Зловив інше. Намотав як шарф. Зловив ще два, надів як рукавиці. За-тим ос-марнотрат-рел-ся по-коло. Ніяких справ біль-ше не б-ло. Йому ста-ло Скуч-но.
- Стою як дід-Мороз, - прогримів Лисеня. - А внизу - ще тільки осінь ...
Струсив з себе хмари. Вони полетіли, до всього байдужі.
Звідки не візьмись - Ворона. Села на ніс. На самий кінчик.
- Це ти, Ворона? - запитав Лисеня.
- Ні, я Їжачок, - пропищала Ворона так тихо, наче комар.
- Ворони, між іншим, під хмарами не літають, - сказав Лисеня.
- Рраді дрружби чого не зробиш! - відповіла вона. - Чим займаєшся?
- Бу-ду вва-тать хмари ... Ло-вить і від-пус-кати само-лёти ...
- Ху-ли-ган-ст-во! - про-пі-ща-ла По-ро-на йому у вухо. - Гли-по-сти і безобрразіе!
- Ну ... то-гда не знаю ... - при-знав-ся Лисеня.
- Ото ж бо й воно! Бути біль-шим - НЕ ка-ж-до-му по пле-чу!
- Що ж робити. - рас-ті-Рян-но спро-сил він.
- Стати та-ким, як ррань-ше, - по-со-ве-то-ва-ла Воро-на і відлітаючи-ла.
Лисеня на-кло-Ніл-ся до Ста-ро-му Ду-бу і ти-хо запитав:
- Ти чув. Зроби це! Будь ласка.
- Чи не мо-гу, - від-ве-тил Ста-рий Дуб.
- Як. - изу-мил-ся Лисеня. - Але ж ти ж зміг зро-лать ме-ня великим!
- Ти жартуєш. - за-вол-но-вал-ся Лисеня.
- Ні-чуть, - про-ше-ле-стел Дуб. - Ти вже про-сти ... Я зро-лал те-бе занадто біль-шим ... Ти вже про-сти ...
У Ста-ро-го Ду-ба хтось снував - крошеч-ний, як му-ра-вей, щось кри-ча-л, схвильовано підстрибуючи. Лисеня не зрозумів, хто там, і ні-чо-го не почув: вже занадто-ком ви-со-ко був від землі. Він хо-тел при-лягти на тра-ву, але і це ста-ло не-мож-ли-во - на по-ля-ні не вис-ти-ло б міс-та для та-ко-го велетня.
"Мої друзі! - поду-малий він. - На-вер-ве, пережива-ють зараз ... Так, я тепер один. За-ніж мені той-який ріст, ес-ли да-ж до мос-ти-ку у ре-ки я не мо-гу крок-нуть, ні до-чи-нив ні-ко-му зла. Якщо я - великий і силь-ний - безпорадний, як новонароджений Лисеня, як вет-ря-ва мілину-ні-ца в безвітряну пого-ду ?! ».
Він раптом горь-ко осоз-нал, що ні-ко-ли ті-перь НЕ сту-піт на поріг рідного будинку, не ви-п'є ве-чер-ні-го чаю вме-сте з па-співай-Лі-сом на ве-ран-де.
Все ні-же опус-ка-лось до го-ри-зон-ту осен-неї сонце. Довжин-ні ті-ні від дерев-їв рас-ки-ну-лись по ле-су. І са-травня біль-Шая і печаль-ва тінь ліг-ла на по-ля-ну.
- По-слу-шай, - сно-ва про ра тіл-ся до Ду-бу Лисеня. - Ес-ли ти не мо-жеш зро-лать ме-ня ма-лень-ким - зроби наш світ великим!
- О, це лег-ко! - зустрів пе-нул-ся Ста-рий Дуб. - Як це я сам не додумався. А ти молодець! Ні-да-ром я ви-брав ті-бе!
Він кач-нул зо-ло-тій чи-ст-вої, рас-пря-мил ши-ро-кі вет-ки і прошу-ле-стел в не-бо щось та-ін-ст-вен-ве .
І сра-зу ж все по-коло ста-ло рости, до-го-нять і пе-ре-го-нять лисеняти: світ де-лал-ся ши-ре і ви-ше, і Дуб воз-ніс-ся під хмари! А всім ка-за-лось, що це Лисеня опус-ка-ет-ся на зем-лю.
- А го-во-рил, що ні-чо-го НЕ мо-же зро-лать! - ра-до-ст-но Прокар-ка-ла Ворона. - Ну і шу-точ-ки у Стар-ро-го Ду-ба!
Лисеня про-мол-чал. Він не став рас-даху-вать їх з Ду-бом секрет. Він про-сто ра-до-вал-ся, що ка-ж-дий, сам то-го НЕ ве-дая, став Ве-ли-ка-ном.
Лисеня сидів під кущем на галявині і бачив, як прибула Осінь в золотій кареті. Її супроводжували павичі. Коні зупинилися, Осінь вийшла з карети і посміхнулася Старому Дуба.
- Здрастуй! Чекав мене?
- Як завжди, моя золота, моя сонячна! - відповів Старий Дуб.
- Я теж дуже рада зустрічі, - сказала Золота Осінь. - Ти здоровий?
- Поки тримаюся, - відповів він, заколихались гілками.
На землю дощем посипалися жолуді.
- О! - захоплено вигукнула Золота осінь. - У молодості у тебе стільки не виходило! Ти як і раніше самий сильний і красивий дуб у всій окрузі!
- Пам'ятаєш мою молодість? - запитав Старий Дуб. - Пам'ятаєш, як я завжди чекав тебе?
- Я все пам'ятаю, дорогою! Все все все! А ти пам'ятаєш, як одного разу осінь в вашому лісі тривала до самої весни? Що я тоді накоїла по всій землі. Який переполох, яка плутанина пір року тоді трапилася! Пам'ятаєш. Через тебе, Дуб, через тебе. Ти не відпускав ... Хто це? - раптом запитала Золота. - Він схожий на опалий кленовий лист, а очі у нього довірливі, як у курчати!
- Лисеня, ти тут? - покликав Старий Дуб.
- Мене тут немає! - відповів Лисеня.
- Це Лисеня, - сказав Старий Дуб Осені. - Мій улюбленець, нащадок Людвіга Чотирнадцятого. Уявляєш, його сім'я назавжди відмовилася полювати і, при цьому, нічого, виживає як-то, не бідує! Іди сюди, малюк! - звернувся він до лисеняти. - Я познайомлю тебе з пані Восени.
Лисеня вийшов на середину галявини і сказав:
- Вітаю! Ось що мене цікавить більше всього на світі: як із золотого листя зробити справжні золоті монети. Ви це повинні знати!
- Чому я повинна це знати? - розреготалася Золота Осінь.
- Тому що ви дуже красива! - відповів Лисеня. - У вас навіть вії помаранчеві!
- Однак, - звернулася Осінь до Старого Дуба, - хоч твій улюбленець і не полює, лисячій хитрості він не втратив! Навіщо тобі гроші, маленький підлесник? - запитала вона лисеняти.
- Щоб не полювати! Невже незрозуміло? - відповів Лисеня.
- А красти ти теж не вмієш? - запитала Осінь.
- Тільки у Природи! - відповів Лисеня.
- Як допомогти такому милому і тямущому лисеняти - розуму не прикладу. Може бути, взяти його з собою? Підеш до мене на службу, золотисто-рудий?
- Він не піде до тебе на службу, дорога! - відповів за лисеняти Старий Дуб. - У нього і батько нездоровий, і мама давно пропала. Батькові треба допомагати. Маму треба дочекатися. Крім того, у нього є знайома Лисичка в сусідньому лісі. Йому потрібні гроші, щоб в майбутньому, коли вони одружаться, їхні діти не стали б полювати. Я прав, Лисеня? - звернувся Старий Дуб до лисеняти.
- Немає в мене знайомої Лисички, - відповів той.
- Як це. - здивувався Старий Дуб. - Нещодавно вона пробігала ...
- Мені потрібно багато грошей! - вперто сказав Лисеня.
- Тепер розумію, - сказала Золота Осінь. - Ти повинен допомогти батькові. Тобі потрібно знайти маму ... Тепер розумію ...
- Нічого ви не розумієте! - скрикнув Лисеня. - Я не хочу, щоб вони знову захотіли полювати! Я їм все куплю, щоб ніколи ... - Він навіть трошки заплакав. - Лисичка адже стала мисливицею! Ми більше з нею не дружимо, Старий Дуб, - поскаржився він.
- Бачиш, моя золота, він не може виїхати з тобою ... Йому ще потрібно знову подружитися з Лисичкою та відучити її від дикості.
Осінь знову задумалася.
Павичі скучили сидіти в кареті на золотий жердинці, вийшли на галявину, розкинули віялом розкішні хвости, важливо прогулювалися і мовчали.
Коні терпляче чекали в упряжці, тільки помахували рудими хвостами, трусить рудими гривами і бринькали золотими бубонцями.
Кучер в помаранчевому сіряку за звичаєм дрімав на передку.
Поки йшов недовгий розмова, дерева навколо галявини, все до одного, пожовкли.
Прилетіла Ворона, по-свійськи села візникові на плече.
- Привіт, приятелю! Прекрраті дрімати! Рраскажі, як справи в Туррціі! А в Греції? А в Африці? А в Австрраліі.
- Ну, ось що! - сказала, нарешті, Осінь. - У мене багато справ, мені не можна затримуватися. Ти поки рости, малюк, а я що-небудь придумаю. Обіцяю. Я придумаю що-небудь для тебе таке, що дорожче всіх грошей світу.
Вони з Дубом ніжно обнялися на прощання. Все завмерло в лісі, тільки град стиглих жолудів вдарив об землю.
Потім вона сіла в карету, павичі вже чекали її всередині. Кучер потягнув віжки, коні злетіли, і карета полетіла над верхівками дерев, залишаючи за собою широкий золотий слід ...