У 1953-54 роках по ГУЛАГу прокотилася потужна хвиля зеківських повстань. Їх організаторами виступили колабораціоністи, що служили у Гітлера - оунівці, прибалтійські «лісові брати» і російські карателі. Сотні їх ціною свого життя змогли добитися спочатку пом'якшення режиму, а в 1955-му - і амністії.
Після війни в сталінські табори потрапили сотні тисяч колабораціоністів. Це вже були не ті арештанти, що сиділи в ГУЛАГу в 1930-і - колишні нацистські прислужники не мали жодних ілюзій щодо сталінської системи, а головне, були готові йти на крайні заходи в боротьбі з режимом. У книзі «ГУЛАГ: павутина великого терору» Енн Епплбом описує період повстань колабораціоністів в сталінських таборах.
«Майже відразу ж ці нові політв'язні почали створювати труднощі для табірного начальства. До 1947 му блатним вже важко стало підпорядковувати їх собі. Серед різноманітних національних і кримінальних угруповань, що домінували в таборах, виникла нова - «червоні шапочки». В основному це були колишні солдати, які об'єднувалися для боротьби з безчинствами блатних, а заодно і з начальством, дивився на ці безчинства крізь пальці.
Щось схоже сталося в Норильську: «... в лагпункт, ув'язнені якого складалися суцільно з 58-ї статті, прийшла партія злодіїв і почала встановлювати свої порядки. Ми розірвали бандюг на шматки. З дикими криками інші бандюги кинулися до вахти і до охоронних веж, благаючи про допомогу ».
Влада задумалися. Якщо політичні навчилися об'єднуватися проти бандитів, вони можуть почати об'єднуватися і проти начальства. У 1948-му, попереджаючи заворушення, керівництво ГУЛАГу розпорядилося перевести політв'язнів, «які становлять небезпеку за своїми антирадянським зв'язків і ворожої діяльності», в створювані «особливі табори». До початку 1953 року в десяти особливих таборах перебувало 210.000 чоловік.
Але виділення «небезпечних» з
загальної маси не зробило їх більш поступливими. Навпаки, особливі табори позбавили політичних від постійних конфліктів з кримінальниками і від пом'якшує впливу інших ув'язнених. Залишившись наодинці з владою, вони посилили опір: йшов НЕ 1937 року, а 1948 року Зрештою це опір переросло в довгу, рішучу, безпрецедентну боротьбу.
Після смерті Сталіна особливі табори, як і решта країни, були сповнені чуток. Берія візьме владу. Берія розстріляний. Маршал Жуков і адмірал Кузнєцов ввели в Москву війська, танки атакують Кремль. Хрущов і Молотов вбиті. Всіх ув'язнених звільнять. Всіх ув'язнених розстріляють. Табори оточені військами МВС, готовими припинити в зародку будь-яке повстання. Ув'язнені передавали ці назви одна одній пошепки і на повний голос, сподіваючись і будуючи припущення.
Тим часом національні земляцтва в особливих таборах ставали сильнішими, зв'язку між ними міцніли. Типовий для цього часу досвід Віктора Булгакова. Те, як Булгаков описує атмосферу Мінеральний табір, різко відрізняється від табірних спогадів більш ранньої епохи. Він потрапив в добре організоване антисталінське і антирадянське
співтовариство. Регулярно відбувалися страйки та інші акти протесту. Було кілька чітко окреслених національних угруповань, кожна зі своїм обличчям. «У прибалтів була тісно зв'язана організація, але без грамотної ієрархії, а оунівці, українці, були дуже високоорганізованни, у них старші були ще з волі, вони знали один одного, у них структура виникала на місці майже автоматично».
Організація, до якої належав Булгаков, була близька до Народно-трудового союзу (НТС) - опозиційному руху, який став добре відомим одно-два десятиліття по тому. «Чомусь КДБ боялося цього страшно», - сказав про НТС Булгаков.
Ув'язнені Мінеральний табір випускали підпільну рукописну газету. Вони притиснули блатних - ті в результаті почали боятися ув'язнених. Вони брали на замітку стукачів. Таке відбувалося і в інших особливих таборах.
Жорстоку війну з стукачами описав Дмитро Панін: «Розплата з посібниками чекістського терору - стукачами - велася систематично протягом восьми місяців. Знищено було 45 чоловік. Операціями керували з строго законспірованого центру. Ми були свідками того, як ряд ув'язнених, не витримуючи очікування і прагнучи уникнути своєї долі, тікали в табірну в'язницю, куди їх ховали від неминучої, як їм здавалося, розправи. Втікачі стукачі містилися всі в одній камері, що отримала прізвисько «забоюсь».
У 1952-му розправи зі стукачами на Воркуті стали таким звичним явищем, що нікого не дивували. Це черговий приклад того, як табірне життя в згущеному, посиленому вигляді відображала життя поза таборів. Антирадянські партизанські організації на Західній Україні теж активно знищували донощиків, і їх учасники принесли одержимість такими розправами з собою в табори. Розуміючи це, начальство табпункту, де сидів Панін, надумало відокремити українців від всіх інших, оскільки вважало, що полювання на стукачів ведуть головним чином українці. Але подібні заходи не приносили результату.
У 1953-му в Мінеральний табір співтабірників Булгакова збирали відомості про чисельність і склад таборів і переправляли ці відомості на волю, використовуючи дружньо налаштованих охоронців і прийоми конспірації. Обов'язком Булгакова було ховати ці документи, складати і зберігати пісні і вірші, що піднімають дух ув'язнених.
Леонід Сітко робив те ж саме в Степлаг. У підвалі будівлі, що будується він влаштував схованку, де зберігав «короткі розповіді про долі людських, листи загиблих табірників, короткий звіт лікаря Г. В. Мишкін про навмисне створення нелюдських умов в томських таборах (статистика, факти смерті від дистрофії і т. П.) , нарис зародження і розвитку казахстанських таборів, докладна довідка про Степлаг, а також вірші ».
І Сітко і Булгаков вірили, що коли-небудь табору ліквідують, бараки спалять і заховане можна буде витягти. Двадцятьма роками раніше ніхто не наважився б навіть подумати таке, не те що здійснювати такі вчинки.
Тактика і стратегія конспірації дуже швидко поширювалися
У Заполяр'ї літо дуже коротке і досить спекотне. І не випадково три найзначніших, найнебезпечніших і найвідоміших повстання в'язнів відбулися навесні або влітку.
У ГОРЛАГА - особливому таборі в складі Норильського комплексу - обстановка загострилася до весни 1953 го. Восени попереднього року в табір з Караганди за участь у масових заворушеннях, убивства, пагони і непокору були переведені 1200 чоловік, в основному засуджених за повстанську діяльність в районах Західної України і прибалтійських республік. Згідно з документами МВС, ще по дорозі в Норильськ українці організували «повстанський штаб».
Протягом декількох днів після прибуття етапу в таборі кирками були зарубані четверо стукачів. До весни 1953 року го новоприбула група, сильно розлючений через амністію, яка обійшла укладених Ґорлаґу стороною, створила, як сказано в документі комісії МВС, «антирадянську організацію». Швидше за все, це означає, що були посилені вже існували національні організації.
Приблизно в той же час схожі події відбувалися в Речлаг - особливому таборі, який входив до складу Воркутинського вугледобувного комплексу. Ув'язнені ще в 1951 році намагалися організувати в Речлаг масові страйки, і згодом начальство заявляло, що за 1951-1952 роки йому вдалося розкрити в таборі як мінімум п'ять підпільних організацій.
Здається, саме ця новина запалила людей: якщо берлінці страйкують, то можемо і ми. Американець Джон Нобл, заарештований в Дрездені чекістами незабаром після війни, згадував: «Їх протест надихнув нас, і день за днем потім ми тільки про це і говорили. В наступному місяці ми, раби, стали зухвалими. Заходять літнє сонце розтопило сніг, і його тепло надавало нам сил і хоробрості. Ми говорили про страйк заради нашої свободи ».
Тим часом в Речлаг прибув великий етап в'язнів - знову-таки з Караганди. Всім їм обіцяли покращення умов і перегляд справ. Але на воркутинській шахті № 7 вони не знайшли ніякого поліпшення, навпаки, умови були надзвичайно важкими.
У більшості страйкуючих воркутинських і Норільський й зоні страйкові комітети повинні були приймати рішення в надзвичайно небезпечній ситуації. Начальство було налякане і в зону не входило, ризик анархії був великий. У деяких випадках комітети організовували харчування ув'язнених. Іноді їм доводилося переконувати людей не зганяти злість на стукачів, які були тепер зовсім беззахисні.
І спогади ув'язнених, і архівні документи говорять про те, що як в Речлаг, так і в ГОРЛАГА керівниками протестів майже завжди були західні українці, поляки і прибалтійці. У документах МВС ватажками названі українець Герман Степанюк в Норильську і колишній капітан польської армії Кендзерскій в Воркуті. Поляк Едуард Бука в спогадах про заворушення в Воркуті пише, що він очолював страйк на шахті № 29.
Домовитися не вдалося. Через кілька днів після початку воркутинській страйку ув'язненим відповідно до вказівки МВС СРСР було оголошено про введення ряду пільг. У їх числі були 9-годинний робочий день, зняття номерів з одягу, дозвіл побачень і листування з родичами, дозвіл переказу зароблених грошей своїм сім'ям, збільшення видачі грошей з особових рахунків до 300 рублів на місяць. Ув'язнені, згідно з доповідною запискою МВС, зустріли звістку «вороже» і на роботу не вийшли.
У п'ятому й зоні 1400 ув'язнених, головним чином українці та прибалтійці, відмовилися виходити за зону, вивісили чорні прапори і, як сказано в доповідній записці, «вели себе вкрай агресивно».
Потім, коли начальство спробувало відгородити бараки від продовольчих складів і ввело для цього в зону 40 озброєних солдатів, ув'язнені в кількості понад 500 осіб пішли в атаку. Вони «з шумом, свистом, нецензурною лайкою і вигуками« ура »кидали в солдатів каміння, кидалися на них з кілками, намагалися вихопити у них зброю». Згідно доповідній записці, «в найкритичніший момент нападу на охорону солдати відкрили вогонь по нападаючим ув'язненим і після проведених пострілів змусили їх лягти на землю.
За даними МВС, в п'ятому й зоні загинуло 23 ув'язнених. Очевидці ж стверджують, що за кілька днів в різних й зоні Норильська було вбито кілька сотень табірників.
Таким же способом була пригнічена і Воркутинська страйк. В одному й зоні за іншим солдати і наглядачі входили в зону, виводили звідти ув'язнених, розбивали на сотні і вели в тундру для «фільтрації», т. Е. Виявлення призвідників. Щоб люди виходили охочіше, московська комісія привселюдно пообіцяла, що справи ув'язнених переглянуть, а організатори страйку не будуть розстріляні.
Однак повірили не всі. Ув'язнені, які працювали на шахті № 29, припинити страйк відмовилися. Тоді влада, в розпорядженні яких були солдати, вирішили розігнати натовп струменями води з пожежних шлангів: «Але не встигли вони розмотати шланги і пустити воду, як Ріпецький дав сигнал рукою, і ув'язнені пішли вперед стіною. Вони викинули машину з воріт як дитячу іграшку. Солдати дали залп прямо в натовп. Але ми стояли, зчепившись руками, і в перший момент ніхто не впав, хоча багато було вбито або поранено. Тільки Ігнатович, трохи випередив інших, був один. Мить він стояв немов би в подиві, потім повернувся до нас. Губи його ворушилися, але слів чути не було. Він викинув вперед руку і впав. У цей момент пролунав другий залп, за ним третій, четвертий. Потім заробили кулемети ».
Оцінки числа убитих на шахті № 29 знову-таки сильно розрізняються. У доповідній записці МВС йдеться про 42 убитих і 135 поранених. Але очевидці знову стверджують, що загиблі і постраждалі обчислювалися сотнями.
Страйки були придушені, але ні той ні інший табір не заспокоївся по-справжньому. В останні місяці 1953 року го і в 1954 році в Воркуті і Норильську, в інших таборах, як особливих, так і звичайних, спорадично спалахували заворушення. «Спадщиною страйку став переможний дух, його підтримці сприяло збільшення зарплати, якого ми добилися», - писав американець Нобл. Коли його перевели на шахту № 29, де розігралася трагедія, ув'язнені, що залишилися в живих, з гордістю показували йому шрами ».
Але це був тільки початок великих повстань у ГУЛАГу в 1953-54 роках. Головним завоюванням трохи пізніше стала амністія гітлерівським пріслкжнікам в 1955-му, в честь 10-річчя Перемоги. Сотні тисяч колабораціоністів вийшли на волю. Але до цієї дати був ще рік боротьби.
Блог Тлумача продовжить розповідь про ці події ...
(Ілюстрації - лісові брати з Литви і бандерівці в ГУЛАГу)
Ще в Блозі Тлумача про ГУЛАГ
Після закінчення Великої Вітчизняної війни сотні тисяч в'язнів ГУЛАГу чекали, коли США піде війною на СРСР, щоб разом з американцями скинути Сталіна. У самих США місцеві інтелігенти бажали цього ж, і навіть склали план, як демократизувати СРСР за допомогою російських табірників.
Главою СРСР став Лаврентій Берія. Масові повстання спалахнули в ГУЛАГу. На Колимі утворюється перша вільна республіка на території СРСР - «Автономна Республіка Зеків». Керівництво республіки підписує з США мирний договір.
У початку 1955 року війська США і союзників входять в Москву. Берія підписує з ними акт капітуляції СРСР ».
Якщо вам сподобалася ця та інші статті в Блозі Тлумача, то ви можете допомогти нашому проекту, перерахувавши невеликий подячний платіж на:
Яндекс-гаманець - 410011161317866
PayPal - [email protected]
Надалі редакція Блогу Тлумача зобов'язується перераховувати 10% вдячних платежів від своїх читачів на допомогу політв'язням. Звіт про ці кошти ми будемо публікувати.
Чи є якась інфа про партбонзи В.І. Довгих, нібито однофамільця поч. ГУЛАГу і міністра МВС Казахстану? Судячи з його роботі на посаді канд. в чл. Політбюро, велика сволота був! Див. Його характеристику М.С. Горбачовим:
М.С. Горбачов Життя і реформи. книга 1
Глава 8. Андропов: новий Генеральний секретар діє
Що поганий настрій було у Черненко - зрозуміло, він цього не приховував. Формально він займав пост «другого секретаря», але фактично багато найважливіших питань явно вирішувалися без нього. Нервували Тихонов, Щербицький, Долгих.
Довгих був найбільш яскравим представником нашого «директорського корпусу» - серйозний, працездатний, знає фахівець. Справа своє робив з великим завзяттям. Ставши секретарем ЦК, з 1972 року займався важку промисловість і любив показати, що його сфера - найважливіша. Ви, мовляв, звичайно, теж щось там робите, але без важкої промисловості не буде нічого.
Він сперечався з усіма, курирував інші галузі, напористо відстоював свою позицію - і це викликало повагу. Але нерідко траплявся і «перебір». Який документ ні пришлеш йому, тут же все перекреслить, переробить. А потім дивишся: по суті, те ж саме, що і було, але вже «при безпосередній участі Володимира Івановича Довгих».
Мабуть, пружина марнославства виявилася у нього закрученої досить сильно. Готовий був братися за будь-яку справу, аби воно обіцяло політичне визнання і підвищення. Коли в травні 1982 року його обрали кандидатом у члени Політбюро, став носити це звання з найбільшою гордістю, не забуваючи про своє ранзі навіть в повсякденному спілкуванні.
Почалися розмови про формування економічного відділу ЦК, і Володимир Іванович не сумнівався, що стане його керівником. Кому ж іще! Він став розвивати бурхливу активність, до кожного Пленуму готував або виступ, або велику записку. І раптом - осічка, призначили Рижкова. Довгих сприйняв це як удар по собі особисто, тим більше що раніше вони з Миколою Івановичем досить тісно співпрацювали.