29-річний Олексій Корольов терпіти не може спізнюватися, каже, що до точності його привчила робота. І тим не менше на зустріч зі мною він ледь не спізнився.
- Так захотілося виспатися як слід! - зізнається Олексій. - А в національній збірній з волейболу все дуже строго: за запізнення на десять хвилин - штраф 5 євро. Якщо ж ти десятихвилинний ліміт перевищив, автобус просто їде без тебе. І це правило діє в будь-якій точці світу для всіх без винятку.
Тим часом школа скінчилася, почалася навчання в будівельному технікумі. І тут мені знову пощастило з наставниками, педагогами. Федір Миколайович Митраков, Валентин Іванович Степанов, куратор нашої групи Рашит Гаріфовіч Габбасов підтримували мене в роки студентства. Змагання, спартакіади, турніри відволікали, звичайно, від навчання. Але я намагався не відставати від програми, навчався всерйоз. І навіть виграв конкурс професійної майстерності з геодезії, а також регіональний етап олімпіади з комп'ютерного супроводу професійної діяльності. Дякую моїм викладачам Вірі Федорівні АРИШИН і Ользі Анатоліївні Імаєва, які прищепили мені любов до комп'ютерів. Це допомогло мені в подальшому стати тренером-аналітиком.
- Олексій, а чому ти не продовжив кар'єру професійного волейболіста?
- У віці 17-18 років я грав в Славутський «Нафтохіміку». Коли настав момент, щоб вирішувати, як будувати своє майбутнє, з'явилися сумніви. Розвіяти їх допомогли батьки та наставники, які сказали: «Спробуй себе в спорті, повернутися до звичайного життя ти завжди встигнеш».
Але тут трапилася травма, я сильно пошкодив лікоть. А команда Салавата вийшла в суперлігу. Я вже звик до думки про те, що буду працювати в місті. Дядя Коля пообіцяв допомогти з влаштуванням на «Соду». Раптом мені надійшла пропозиція попрацювати тренером-аналітиком в волейбольної команді Сургута.
- Тебе це не обтяжує?
- Це робота, яка мені до душі. Мене втомлює сидіння на одному місці. Я звик до переїздів. Ось тільки виспатися вдається рідко.
- Волейбол - гра інтелектуальна?
- У волейбол грають розумні люди - ухвалювати рішення доводиться в якісь долі секунди. У тих же шахістів на те, щоб зробити черговий хід, - сила-силенна часу.
Російський волейбол відрізняється, скажімо, від американського чи італійського. У нас багато що вирішує особистість, герой-імпровізатор. У Штатах та Італії гра завжди ведеться в рамках жорсткої схеми. Мені особисто імпонує симбіоз - холодна голова плюс політ фантазії. Інакше - однобокість, припинення розвитку. По-моєму, треба розвивати сильні якості гравців, а не підтягувати до середнього рівня слабейшие.
- А жіночий волейбол сильно відрізняється від чоловічого?
- Жіночий волейбол - більш видовищний, привабливий для глядачів. До того ж, наші дівчата всі такі красуні!
- Зізнайся, у тебе є в жіночій збірній дама серця?
- Ні, нас з дівчатками пов'язують тільки дружба і робочі відносини. Але моя колишня дівчина - зі світу професійного волейболу.
- Олексій, по-твоєму, любов, шлюб, сім'я допомагають спортсменам і тренерам? Або, навпаки, заважають?
- Для кожної людини дуже важливі будинок, тили. Треба, щоб удома тебе чекав чоловік, заради якого ти був би готовий гори звернути. Якщо ти щасливий в особистому житті, твій професійний, творчий потенціал підвищується. Це дуже окрилює, коли знаєш, для кого і для чого виклавши без сну і відпочинку. Любов здатна робити з людиною дивовижні речі.
- А тебе хто чекає вдома?
- Мої батьки - Ольга Олексіївна та Володимир Олексійович, які завжди мені раді. Моя старша сестра Ірина, теж закінчила будівельний технікум, після закінчення архітектурно-будівельної академії живе в Казані, вона кандидат наук, працює над докторською.
А ще в будинку батьків проживає двортерьер, пес по кличці Малюк, який завжди з нетерпінням чекає мого приїзду. І я, якщо чесно, дуже люблю повертатися додому.
- Олексій, якими іноземними мовами ти володієш? І чи є у тебе хобі?
- За мою англійську велике спасибі викладачам технікуму. Більш-менш стерпно говорю італійською, у всякому разі, розмова на спортивну тему підтримати зможу. Пробував вчити болгарський, але якось не зрослося.
Що стосується хобі, то я люблю співати, граю на гітарі для друзів.
Вважаю, розвитку волейболу в нашому місті треба приділяти більше уваги. Це стосується не тільки виховання юних спортсменів, а й доступності спортивних залів, яких поки не вистачає; розвитку масовості цього виду спорту в школах та інших навчальних закладах.
Що до мене особисто, то я, поки буду вдома, збираюся тренуватися і допомагати студентам будівельного коледжу: підказувати, розповідати, прищеплювати любов до спорту і волейболу зокрема. У нас завжди було так заведено, що старші допомагають молодшим. І я цю традицію намагаюся підтримувати.