Коли на білий світ народилося море, воно було веселе і добре, як всі діти. На смак - солодше річок, струмків, джерел. А що найбільше люблять діти? Похвали.
- Сонце! Я свічку не гірше тебе, правда? - запитувала море.
Сонце пахкає, затаюючись сміх:
- Ти виблискують куди яскравіше! На мене дивитися неможливо.
- Небо! Моя синява твоєї синяви синє. Правда?
- Ти прекрасно! - посміхалося небо. - Дивлюся на тебе і не можу надивитися.
- Вітер! Я краше сонця, краше неба, але ти мені ось що скажи: у кого простору більше - у мене або у суші?
- Подивлюсь! - погодився вітер. І полетів.
А море підкотилося до рибальському човні, давай розгойдувати:
- Гей, рибалка! Кажуть, ти любиш мене більше життя! Це правда?
Рибак тягнув важкі мережі, вже дуже багато риби зловив.
- Правда, - сказав рибалка морю.
- А правда, я - саме ласкаве, найдобріше?
- Правда! - рибалка закінчив роботу, зачерпнув жменями море і змив піт з лиця. - Ти все моє життя. Тобою ситий, тобою гордий, ти - душа моя. Пісні я про тебе співаю.
- А що це таке солоне. - здивувалося море.
- Праця, - сказав рибалка. - Праця - солоний. Я адже трудівник.
- А я? - запитало море. - Чому я не солоне?
- Ти дитина. Всі дітки солодкі.
Насупилося море, а рибалка за весла і швидше до берега.
Тут якраз вітер летить. Хвилі здибилися, розходилися.
- Ну, у кого простору більше? У мене або у землі? - запитує море.
- Чи не розібрав, - відповідає вітер. - Земля велика. Тільки так скажу: далеко тобі до землі. Ти ровнехонько, а на землі доли, гори, міста.
- Ах так! - море кинулося геть від берегів і з розгону, розкатам, ухнуло на землю і давай трощити ...
Що трапилося з морем далі, ти дізнаєшся на сторінках паперового номеру.