Хумара, третя дружина Джалала, здається, була права, що з прибуттям вірмен на свою історичну батьківщину, її землякам доведеться покинути вже давно став чужим старий Єреван. Численні тюркські сім'ї, а також курди і перси поступово стали залишати свої будинки, їдучи разом з торговцями або без них в Персію, в область Атропатена, або як вони називали її на свій лад - Адарбейджан на схід від озера Урмія. Тюрки емігрували і з Карабаху, Нахічевані, поступаючись свої будинки вірменам. Сказати, що це їм було вигідно, буде не вірно; багато хто просто не уживалися зі своїми іновірними сусідами. Як кажуть: «Час кидати каміння - час їх збирати». Але чи мають провину тут прості жителі, яких, як ягнят, загнали в чужу країну - вони встигли тут прижитися і створити свій рід? Те ж стосується і вірменам, яким в Джульфа і Тавризе перський шах дав землі і дозволив жити, будувати свої християнські храми, працювати, одружитися. Але чи потрібно це було самим вірменам поза від своєї Батьківщини? Звичайно ж ні. І Микола I, здається, все розставив на свої місця. Вірмени приїжджали не тільки з Персії, а й з боку Туреччини, а точніше Східної і Західної Вірменії, які теж були нахабним і кривавий спосіб відняті у них.
З настанням весни, як тільки погода потепліла, біля перського караван-сараю, який знаходився по сусідству з вірменським, зібралося кілька сімей кавказьких тюрків, щоб покинути Єреван. Як тільки верблюди з навантаженими на них важкими речами, маленькими дітьми і жінками зрушили з місця, один з тюрків наостанок крикнув у бік вірмен недоброзичливе слово, якого підтримали ще два-три таких же сміливця. Присутнім поблизу вірменам це, зрозуміло, не сподобалося, тим більше що поруч стояли їхні жінки. Вони відповіли їм. Тюрки кинули в них каміння - вірмени не стали здаватися: підійшли до натовпу виїжджаючих тюрків і почалася кривава бійка. Вона тривала довго, з'явилися перші поранені з обох сторін, жінки і діти кричали, благаючи припинити це божевілля, але ніхто їх не слухав, поки два постріли в повітря з рушниці не змусили розлюченого натовпу зупинитися.
- А ну припинити. - голосно і настійно наказав російський офіцер, разом з напарником на коні увірвавшись в середину натовпу.
Тільки тоді все затихли і втупилися на російських.
- Що тут відбувається? - розлючено запитав офіцер.
- Ці Ермен виганяють нас з наших будинків. - злісно промовив один тюрків, вказуючи витягнутим пальцем на вірмен.
- Бреше. - вибухнув молодий вірменин. - Ми їх і пальцем не чіпали. Вони самі йдуть по своїй волі!
- Вони спалюють наші будинки. - крикнув інший турок.
- Ах ти, мерзотник. Йдучи сам спалюєш свій будинок, на вірмен звалюєш? - заперечив затиснути руки в кулак вірменський чоловік.
- Досить. - перебив російський офіцер, якому, видно, набридли ці взаємні образи турків і вірмен. - А тепер слухайте, що я вам скажу, вірмени і татари. Тут кому як жити, має право відтепер вказувати тільки Його Величність Великий цар, і хто не буде слухатися його настанов, буде розстріляний, або в кращому випадку згниє в камері. Вам це зрозуміло?
Вже недавно побивали один одного вірмени і тюрки повисли свої голови і нічого не відповіли. А російський офіцер на своєму білому коні наблизився до тюрків і запитав:
- Навіщо ви їдете з країни? Вас ніхто звідси насильно не висилає, і такого наказу не було!
Довго ніхто нічого не наважувався сказати, поки нарешті один літній тюрків не набув вперед і з винуватою посмішкою на обличчі постарався згладити ситуацію:
- Manim aziz *. ми їдемо, бо не хочемо більше заважати Ермен жити на батьківщині. У нас є наші землі там в Тавризе, Ардебіль, так що, Аллах великий. Allah boyukdur! *
- Що він сказав? - шепнув офіцер поруч стоїть друга, який, мабуть, знав тюрксько-перський.
Але поки той переведе йому слова тюрка, в натовпі знову піднявся шум:
- Е-е, Мірза. - дорікнув старому хтось. - Що ти таке кажеш? Це наша країна. Мій батько помер тут і я живу з моєю сім'єю. Це моя батьківщина теж. Навіщо я повинен піти?
Старець, видно, не боявся подальшої розправи з боку своїх земляків і знову заперечив молодому Тюрку:
- Ні, Хасан. Ти ж добре знаєш хто кого погнав. Це не наша земля. Якщо ми будемо продовжувати жити тут з Ермен, то в майбутньому вибухне ще велика війна. Ти хочеш загибелі свого сина за одну країну, яка не належить нам по праву?
- Мірза прав. Мірза прав. - долинули кілька підтримують вигуку з натовпу.
Тоді російський офіцер з примиренням подивився на тюрків і оголосив:
- Значить так, татари. Якщо ви все ж вирішили піти з Єревана - це ваше право. Мудрець прав. У вас там за Араксом є хороші землі, так що не пропадете!
Потім вождів їх реакції і, побачивши, що ті мовчать, додав:
- А тепер все розходимося. Щоб подібного я більше не бачив!
З цими словами російські офіцери повернули своїх скакунів і поскакали вперед. Тюрки і вірмени, ще раз злісно подивившись один на одного, теж розійшлися, і їх караван, повільно просунувся в шлях.
За всім цим відбувається здалеку спостерігав Джалал разом зі своїм вірним другом дитинства Рауфом Мамедзаде. Коли караван зник за ханськими садами, він задумливо сказав:
- Черга наша!
Рауф нічого не відповів.
- Даремно Гусейн і Аббас не знищили всіх цих Ермен. - з ненавистю в серці продовжив Джалал.- Такий підлої нації я ще не бачив!
- Заспокойся, друже, - поклав руку йому на плече Рауф і утішив, - прийде час, і наші вирішать цю проблему. Побачиш!
- Ха-а. Боюся, що тоді нас вже не буде в живих, і ми нічого не побачимо, - глузливо зауважив Джалал. - Ці рус гяури, видно, довго будуть тут сидіти, а Ермен лизати у них зад до Кінця Світу!
Рауф посміявся і, бажаючи розвеселити друга, запропонував:
- Гаразд, давай підемо пограємо в нарди. Вчора ти мене здорово обіграв, а сьогодні моя черга виграти тебе!
- Ти впевнений? - нарешті прояснився Джалал.
- Пішли!
Прибувши в свій розкішний будинок, Джалал запросив друга в альтанку під невисокою квітучої чинарою у дворі, і вони розкрили на столі нарди.
- Наргіз. - крикнув Джалал дружині. - Приготуй для мене і Рауфа дві склянки міцного чаю!
- Добре. - відповіла дружина з дому.
Наргіз на три роки була молодша за свого чоловіка: в минулому році їй виповнилося тридцять п'ять років. Вона належала до тюркського племені шахсевенов. На перший погляд Наргиз не виділялася особливою красою, але у неї було гарну статуру, прямі ноги і гарні груди. Смаглява жінка - мати двох синів, збереглася дуже навіть добре. Вона яскраво фарбувалася і вміла так сказати підійти, приголубити чоловіка, але була честолюбна і зарозуміла. Зі свого свекрухою, спокійною Нурсай-ханум, намагалася тримати дистанцію: у тюрків дружина не повинна сперечатися з батьками чоловіка. Але Наргиз це, видно, зовсім і не хвилювало, бо вона і так не кипіла бажанням часто спілкуватися зі свекрухою. Однак з того дня, як жінка вийшла заміж за Джалала, помітила, що чоловік щось не схожий на свою матір. Не може бути такого, щоб син ні в одних рисах обличчя що-небудь не успадкував від своєї матері, хоча б, скажімо, форму носа або обрис очей, брів. До того ж, Нурсай-ханум мала білу шкіру, а Джалал був смуглявим. Одного разу Наргиз ризикнула жартома запитати про це відмінності, але Джалал з гордістю лише сказав, що пішов в свого батька, і на тому все розмови закінчилися.
- Іки-бір. - крикнув Рауф, кидаючи гральні кістки на дошку.
- Дор-Джар. - відповів йому Джалал.
- Ду-шеш. - порадів Рауф.
Незабаром двері будинку відчинилися, і Наргіз з підносом на руках підійшла до них. Обережно поставивши його на стіл, вона відокремила скляні стакани і налила в них з невеликого чайника міцний чай, потім поруч помістила цукорницю. Джалал хотів було помацати дружину за її покірність і привабливість, але посоромився перед одним і тільки встиг шепнути їй:
- Siz manim sirin *!
Наргіз гордовито посміхнулася і, рухаючи пишними сідницями, пішла назад.
- Ти що ні одружишся, красень? - жартуючи, запитав Джалал одного, коли дружина зникла в будинку.
- Колись. - усміхнено вигукнув Рауф, пересуваючи свої шашки на дошці.
- Як це колись? Ти що, не хочеш мати жінку?
- Чому це не хочу, просто ще не готовий!
Джалал відкусив цукру і зробив ковток чаю, чого повторив і Рауф, встигнувши тонко помітити:
- Добре Наргиз готує!
- Так. У цій справі вона майстриня. - захоплено підтвердив Джалал.
Раптом з будинку почулися дивні, схвильовані вигуки Нурсай-ханум:
- Мелек, мелек *. Вона хочуть зустрітися зі мною. Я знаю. Вона не дасть мені спокою!
Джалал і Рауф ошелешено озирнулися один на одного.
- Що це з Нурсай-ханум? - здивувався Рауф.
Джалал похитав головою і нетямущих вимовив:
- Не знаю. Вона вчора теж таке говорила!
- Вона здорова?
- Начебто так !
Але після цього Нурсай-ханум відразу ж затихла, і друзі, не звернувши на цю дивину літньої жінки, знову забулися грою в нарди.
__________________________________
* Manim aziz (тур.) - мій дорогий.
* Allah boyukdur (тур.) - Бог великий.
* Siz manim sirin (тур.) - Ти моя солодка.
* Мелек (тур.) - ангел.