О. Вільямсон, так само як і Р. Коуз, - прихильник ієрархічного, а не контрактного підходу. Однак на відміну від Р. Коуза він вважає, що серед трансакційних витрат, які враховуються при прийнятті рішень про інтеграцію, обов'язково повинні бути присутніми витрати, ви покликані опортуністичних поведінкою і необхідністю його пре-дотвращенія. Якщо опортунізм партнерів відсутня, то міркування ефективності вимагають використовувати ринковий обмін, оскільки для нього характерні більш дієві стимули.
Так, при організації складного виробничого процесу однієї крайністю може стати здійснення його безліччю самостоя-них фірм, а інший - повністю вертикально інтегрована компанія, що володіє всіма потужностями, необхідними для вироб-ництва.
Реакцією на властиві фірмі недоліки централізованої бюро-кратической організації може бути політика селективного втручання-тва (selective intervention), ідея якої полягає в тому, щоб відтворити роботу ринку всередині самої фірми в тих випадках, коли ринок може сприяти підвищенню ефективності. Відносини між підрозділами фірми будуються на ринковій основі, а управ-рами вищої ланки - топ-менеджери вибірково втручаються в роботу ринку, коли того вимагають міркування ефективності. Якби ця політика селективного втручання була працездатною, тоді ефективною була б організація виробництва в рамках однієї гігантської фірми. Однак в реальності цього не відбувається.
О. Вільямсон стверджує, що політика селективного вмешатель-ства, при якій інтеграція приносить вигоди за рахунок підвищення гинув-кістки, пристосовності, але не пов'язана з втратами, неможлива. Пе-ренесеніе трансакції з ринку в фірму супроводжується зниженням стимулів. В рамках єдиної інтегрованої фірми неможливо з-здати настільки ж сильні стимули, як у випадку незалежних фірм. Мож-но пообіцяти працівникам такі ж сильні стимули, як у неза-мих підрядників, проте складно зробити ці обіцянки достовірними. Справа в тому, що власник фірми контролює показники, вимірюю-щие діяльність працівників. Щоб обіцянку власника фірми в від-носінні сильних стимулів було достовірним, необхідно, щоб ці показники були абсолютно об'єктивними та їх можна було б за-кріпити в договорі, т. Е. Вони повинні бути спостережувані третьої сторо-ною, яка буде стежити за їх дотриманням. Якщо обіцянки не яв-ляють достовірними, то у власника фірми завжди буде спокуса «підробити» ці показники. Це «підроблення» може відбуватися як в тому випадку, коли працівник працював дуже добре і йому слід заплатити високу винагороду, так і в тому випадку, коли результа-ти виявилися поганими, незважаючи на здаються значними зусилля. В останньому випадку власник фірми «пробачить» поганий результат. Але в обох випадках стимули притупляються і фірмі не вдається досягти того ж рівня ефективності, який можна досягти на ринку.
Перевага підходу О. Вільямсона полягає в тому, що він бо-леї адекватно визначає природу і основні чинники, що впливають на величину трансакційних витрат у відносинах між двома неза-висимо, що не інтегрованими фірмами. Однак невирішеним, проте залишається наступне питання: як змінюються ці витрати, якщо дві фірми зливаються і стають єдиною фірмою. Вільямсон перед- вважає, що суперечки з приводу цін і інших умов всередині фірми з-припиняється, але конкретний механізм, завдяки якому це відбувається із-дит, зазвичай не обговорюється. У його теорії так і залишається нез'ясованим питання про те, який же механізм гарантування виконання контрак-ту, який застосовується в фірмі.
В якості подібного механізму, на думку Сенфорд Гроссмен-ну (рід. 1953) та Олівера Харта (рід. 1948), можуть виступати права влас-ності.