Чому російський вижив?
У стародавні часи, коли в Ізраїлі ще знімали ідеологічне кіно, на екрани вийшов фільм про Еліезер Бен-Єгуда - людину, яку вважають батьком сучасного івриту. Серед іншого в цьому фільмі є такий епізод: заколисуючи немовля, дружина Бен-Ієгуди співає йому колискову по-російськи. Почувши це, чоловік влаштовує грандіозний скандал і обрушується на дружину з докорами: «По-російськи? У моєму будинку - по-російськи. У моєму будинку повинні говорити тільки на івриті. »
У цих словах Бен-Ієгуди не було ніякої русофобії. Якби дружина заспівала французькою, німецькою або навіть на ідиш, його реакція була б такою ж, оскільки відповідно до його ідеологією відроджений іврит повинен був стати єдиною розмовною мовою євреїв.
Протягом короткого проміжку часу ідеї Еліезера Бен-Ієгуди стали інтегральною частиною сіоністської ідеології. Від євреїв, які приїжджають в Палестину, в досить жорсткій формі вимагали якомога швидше переходити на іврит. У засобах переконання, особливо на перших порах, особливо не соромилися - в 20-і роки людина, що заговорив на вулиці не на івриті, легко міг піддатися образою і навіть побоям (картина, добре знайома тим, хто спостерігав зорю «національного відродження» в деяких радянських республіках). Потім звичаї трохи пом'якшилися. Однак ще на початку 90-х років людина, що заговорив в автобусі по-російськи, міг іноді почути гнівно-вимогливе: «Ви в Ізраїлі! Говоріть на івриті! »
Чому це сталось? Причин тут багато. І головна з них, безумовно, бажання самих емігрантів зберегти мову, на якому вони говорили протягом трьох-чотирьох поколінь. До речі, справа тут не тільки в прихильності до російської культури (заперечувати яку, втім, неможливо). Більшість емігрантів свято переконане в абсолютній перевазі російської культури над місцевою. Відповідно, асиміляція - свідомо чи ні - відчувається культурної деградацією.
Крім того, російськомовним ізраїльтянам відверто пощастило. Масова еміграція в Ізраїль збіглася, по-перше, з падінням залізної завіси, а по-друге, з появою кабельного телебачення, Інтернету та інших засобів сучасної комунікації. В результаті колишні москвичі і кияни, що осіли в Тель-Авіві або Хайфі, змогли підтримувати постійний зв'язок як з «метрополією», так і з іншими громадами російськомовної діаспори.
Крім цього, збереженню російської мови, безумовно, сприяли паралельні зміни в ізраїльському суспільстві. По-перше, якщо в перші десятиліття місцева економіка була цілком соціалістичної, то в останні роки вона все більше переходить на капіталістичні рейки. Місце колишніх монополій займають конкуруючі компанії, жорстоко борються один з одним за клієнтів, яких в усьому Ізраїлі менше, ніж в одній Москві. І російська мова стала одним з важливих інструментів в цій боротьбі.
Чи не першими це зрозуміли ринкові торговці, миттєво вивчили російські назви всіх продуктів і навіть знали, чим «солоний» огірок відрізняється від «маринованого» (згодом, коли більшість емігрантів так-сяк оволоділи івритом, ці знання були втрачені). Їх приклад наслідували й великі компанії: на товарах з'явилися етикетки по-російськи, в багатьох фірмах - російськомовні довідкові та служби підтримки. Дійшло до того, що багато приватних телеканали постачають всі фільми російськими субтитрами.
Однак головні зміни відбулися все-таки не в економіці чи політиці, а в свідомості ізраїльського суспільства. У якийсь момент його раптом різко перестало цікавити, якою мовою говорять, пишуть, думають його нові громадяни. Причин цього знову-таки було кілька. Перш за все, Ізраїль знаходиться під сильним впливом Америки, де в якийсь момент відмовилися від ідеї плавильного котла на користь новомодного «мультикультуралізму». Відповідно, ізраїльським епігонам теж здалося несучасним стригти всіх під одну гребінку і вимагати від нових громадян негайної асиміляції.
Крім того, ближче до свого п'ятдесятиріччя ізраїльське суспільство кілька втомилося від ідеології. Колишній сіоністський епос поступово змінився ліберально-міщанським «живи і дай жити іншим». Відповідно, пропав і стимул дуже старатися, переробляючи приїжджих в «справжніх ізраїльтян».
Ну і нарешті найголовніше. Жорстка, часом агресивна гебраізація в значній мірі була наслідком страху і невпевненості. Батьки-засновники сіонізму всерйоз і не без підстави побоювалися, що іврит, дві з гаком тисячі років колишній тільки мовою літератури, не витримає конкуренції з розвиненими сучасними мовами. Тому вони часто й охоче вдавалися до різних заходів, покликаним забезпечити івриту режим найбільшого сприяння. Сьогодні, однак, ситуація зовсім інша. Ось уже 60 років іврит є мовою державного управління, освіти і досить живої культури. Виросло декілька поколінь, для яких іврит є рідною мовою, на якому вони можуть говорити на будь-які теми. Ніхто сьогодні не сумнівається, що російська або будь-яку іншу мову може загрожувати статусу івриту в Ізраїлі. Відповідно, поступово зник і страх перед «конкуренцією», так само як і пов'язане з ним бажання «тримати і не пущать».
У зв'язку з цим не можна не згадати про те, що відбувається на пострадянському просторі. Як відомо, після здобуття незалежності чи не у всіх республіках почалася більш-менш інтенсивна дерусифікація, приймаюча часом досить агресивні форми. У більшості випадків подібна політика є наслідком націоналістичної ідеології, практично неминучою в молодих національних державах. Однак за міркуваннями про відродження національної культури та інших високих матеріях нерідко просвічується все той же страх, що місцева мова просто не зможе витримати конкуренції з «великим і могутнім». І в цьому сенсі те, що сталося в Ізраїлі, може прозвучати вельми обнадійливо для російськомовних меншин цих республік. Бо хто знає, може, в міру зміцнення власної державності місцеві еліти теж зможуть позбутися комплексу меншовартості й страху перед колишнім «старшим братом» і, відповідно, стануть спокійніше ставитися до росіян школам, телеканалам і т. Д.
«Молодіжний діалог» - під такою назвою в Мюнхені відбувся Російсько-баварський молодіжний форум, присвячений внеску молодих діячів культури в розвиток двостороннього співробітництва в сфері культури і гуманітарних контактів.
Міжнародний творчий конкурс «Всесвітній Пушкін», заснований фондом «Русский мир» і музеєм-заповідником А. С. Пушкіна «Болдіно», підбиває перші підсумки. Оголошено шорт-лист, до якої увійшли 16 фіналістів. Всі вони приїдуть в Болдіно і стануть гостями XI Асамблеї Російського світу. Про підсумки конкурсу розповідає директор музею «Болдіно», голова журі Ніна Жиркова.
Робота фестивалю в самому розпалі. Але перший рекорд вже є - за кількістю учасників цьогорічний фестиваль - найбільш представницький: понад 25 тисяч гостей з 180 країн. При цьому бажаючих потрапити було як мінімум в два рази більше. Учасники впевнені, що фестиваль в Сочі стане історичною подією.
«Російська мова в міжнародному освітньому просторі» - тема однієї з сесій проходить в Сочі IV Міжнародного педагогічного форуму «Текст культури і культура тексту». Викладачі російської мови обговорили стан та існуючі тенденції у викладанні російської мови в їх країнах.
«Життя за кордоном досі видається для багатьох росіян чимось на зразок бажаної країни за морем-океаном, від якої ніхто добровільно не відмовляється. Тому розповідь моїх дітей про намір повернутися після закордонного відрядження на батьківщину викликав у знайомих подив, і їм весь час доводилося підбирати слова як би в виправдання ».
