У бізнесі малих нафтових компаній найголовніший ризик - геологічний. Так вважає колишній співвласник нафтової компанії "Голойл"
- Чи потрібні країні сотні малих нафтових компаній?
- Великим компаніям невигідно розробляти дрібні нафтопромисли, оскільки їм доводиться фінансувати величезну бюрократичну надбудову. На дрібних родовищах витрати на неї можуть і не окупитися. Тому на них часто з'являються малі нафтові компанії - вони не обтяжені такими витратами, хоча і ризикують при цьому прогоріти.
- Пробурити одну свердловину в середньому коштує два мільйони доларів. Якщо в ній не виявиться нафти, то ваші вкладення на сто відсотків будуть безповоротно втрачені. Так що в нафтову основний ризик - геологічний. Навіть ціни на нафту не мають такого принципового значення. У нас сукупна собівартість видобутку, включаючи податки, становить сорок доларів за тонну. Відповідно, навіть якщо середньозважена внутрішня і експортна ціни були б десять доларів за барель (це сімдесят доларів за тонну), то ми могли б нормально вести бізнес.
- Виходить, що у нафтового інвестора має бути мільйонів сто доларів, щоб не помічати втрату двох?
- Або бути авантюристом.
- Ці авантюристи напевно володіють якимись знаннями про геологію тих чи інших ділянок, що ліцензуються державою?
- Поки ви свердловини не пробурити, знання ці так і будуть теоретичними. У Західному Сибіру подтверждаемость пошукового буріння - тридцять відсотків. Буває прикро, що є інші галузі, які забезпечують більшу прибутковість при меншому ризику на вкладений капітал. Адже окупність нафтових проектів - п'ять-десять років, а прибутковість - десять-двадцять відсотків річних на вкладений капітал. Світом нафтова промисловість за рівнем прибутковості на вкладений капітал стоїть на тринадцятому місці.
- Так це світова практика. А вУкаіни?
- А як же тоді розуміти найвищу віддачу на вкладений капітал у великих українських нафтових корпорацій?
- Прибутковість свою вони вважають виходячи з активів, більшу частину яких отримали в спадок від Радянського Союзу. Відповідно, оцінюються вони низько: свердловина у них може коштувати десять тисяч доларів замість належних двох-трьох мільйонів. Якби вони ці свердловини будували з нуля за ринковими цінами, то прибутковість на вкладений капітал у них була б не більше тридцяти відсотків.
- Чи важко отримати ліцензію на освоєння нафтового родовища?
- Цей процес витратний, але простий. Суб'єкти федерації або центр проводять аукціон або конкурс на право надрокористування. На аукціоні зазвичай проходять відкриті торги: хто дасть більше - той і виграв. На конкурсі - це найкраще техніко-економічне обґрунтування проекту або кращий бізнес-план. У кого бізнес-план краще - той і переможець.
- Припустимо, що хтось купив ліцензію у держави. Якщо він відразу ж продасть її на вторинному ринку, яка у нього буде прибуток?
- Формально, відповідно до Закону про надра, ліцензії перепродажу не підлягають. Але є сурогатні форми торгівлі правом на розробку родовища, коли компанія, що має ліцензію, продає свою частку сторонньому інвесторові.
- Зі сказаного випливає, що держава недоотримує своє при роздачі ліцензій. Чи можна виправити цю ситуацію?
- Причина недоотримання прибутку - відсутність в країні легального вторинного ринку ліцензій на родовища. І це не випадково. Зараз ряд компаній, тісно пов'язаних з деякими чиновниками, без проблем отримує ліцензії, а потім, не маючи коштів на їх розробку родовищ, їх перепродує. Легалізація цього процесу дала б державі можливість не тільки отримувати податки з перепродажів, а й збільшити доходи від продажу родовищ. На Заході давно за таким принципом працюють. Там не забороняють вторинний оборот ліцензій, а, навпаки, створюють його механізми. Адже головна мета держави - не самому виступати господарюючим суб'єктом, а залучати інвесторів, які на свій страх і ризик будуть бурити свердловини.
- За даними Мінприроди, більше двадцяти відсотків розвіданих запасів української нафти зосередилося на балансі малих нафтових компаній. Але малі компанії видобувають всього сім-вісім відсотків від українського видобутку. Чому?
- У кого-то просто грошей не вистачає на розвідку і видобуток, хтось купив для того, щоб перепродати, тому зайнятий виключно пошуком покупця, а не нафти.
До того ж незалежні виробники знаходяться в менш вигідних умовах порівняно з вертикально інтегрованими нафтовими компаніями (ВІНК). Якщо ціна продажу на експорт однакова для всіх, то внутрішні ціни різняться. У незалежних вона нижче, тому що ВІНК компенсують низькі внутрішні ціни за рахунок нафтопереробки, тобто продажем нафтопродуктів. І ще один факт. Малі нафтові компанії платять всі мультиплікативні податки - і податок з видобутку, і податок з обороту. ВІНК ж завдяки переробці нафти можуть використовувати трансферне ціноутворення і тим самим мінімізувати податки.
- А геологорозвідкою займатися хто винен - держава або нафтовики?
- Геологорозвідкою повинні займатися нафтовики. Однак їх треба стимулювати, бо розвідка - це тягар для прибутковості, для акціонерів. Зараз фінансуватиме розвідку нафтовики повинні з чистого прибутку. Важко собі уявити, що хтось буде це робити: поки є можливість розвиватися за рахунок наявного, накопиченого ще за радянських часів, потенціалу. Запасів у великих компаній вистачить мінімум років на тридцять, і немає необхідності їх нарощувати: якщо у вас запасів занадто багато, то прибутковість на вкладений капітал падає.
Андрій Вінько, Дмитро Сиваков