Жив-був король і була у нього єдина дочка, його гордість і любов. Ніжна, добра, красива, і сама досконалість, міг би сказати король, якщо б не одна заковика: принцеса ніколи не сміялася. Ніхто і ніщо не могло її розвеселити.
Її батько, король, навпаки, веселився завжди. Придворний блазень ще тільки відкривав рот, а Його величність, сидячи на троні, вже заходився від реготу. Вловити сіль хорошою історії або розумної загадки - тут Його величності не було рівних. Але принцеса слухала, хмурячись, а коли оповідач замовкав, вирікала: «Забавно», «Невже?», «А що сталося потім?».
- Дорога моя, - бувало, говорив король, витираючи виступили від сміху сльози, - невже ти не зрозуміла? Це ж жарт!
На що Принцеса зазвичай відповідала йому: «Так, я розумію, що це жарт, тато, але чому вона викликає стільки галасу?»
Бо Її королівська високість завжди стверджувала, що розуміє жарти не гірше за інших. І відрізнялася вона від короля тільки одним: коли Його величність бачив жарт, він видавав якісь оглушливі звуки, а ось коли таке відбувалося з принцесою - вона не хотіла видавати будь-які звуки. То чи варто було звертати увагу на цю відмінність?
- Дорога моя, - хитав головою король, - причому тут бажання? Якщо у тебе є почуття гумору, ти просто повинна сміятися.
- А я от не сміюся, - відповідала йому принцеса.
- Знаю, - зітхав король. - Чи не смієшся.
І тим почитав себе дуже нещасним. Тому що немає на світі нічого приємнішого, ніж розповісти гарну історію дорогому тобі людині, наприклад улюбленої дочки, спостерігати, як з'явиться посмішка на її обличчі, як раптово задзвенить її сріблястий сміх, засміятися самому, разом насолодитися веселим жартом. Але в цьому задоволенні принцеса батькові відмовляла.
Він робив все, що міг. Прочитав їй від кірки до кірки дуже забавну книжку, яка називалася «Тисяча веселих історій, зібраних Мейні соурс», витримуючи паузу після кожного, щоб її сміх не накласти на наступну. Але принцеса жодного разу не засміялася. Король прочитав їй книжку ще раз, і знов не вичавив з неї ні сміху. Тоді він дав дочці іншу книжку, «Веселі оповіді далеких країн», і поки вона читала, заклопотано спостерігав за її обличчям, але не помітив і тіні посмішки.
Що б не говорив або робив, що б не говорив або робив придворний блазень, особа принцеси залишалося серйозним. Така ніжна, така добра, така красива - але сміятися вона не могла.
І ось прийшов день, коли король зрозумів, що він цього не винесе, що так чи інакше юну принцесу треба змусити розсміятися. Зі своїми проблемами він поділився з канцлером, як водиться, наймудрішим людиною у всьому королівстві. Тут саме час зазначити, що у канцлера був син, граф Хоппен. Він не виділявся вченістю, красою або хоробрістю, власне, не виділявся нічим, але в родині молодої людини інакше як блазнем НЕ зазивали. Так що рішення у канцлера знайшлося відразу.
- Я б запропонував Вашій величності сповістити вірнопідданих Вашої величності про те, що той, хто першим розсмішить Її королівська високість, буде винагороджений рукою Її королівської високості і половиною королівства Вашої величності.
- Що ти на це скажеш, любов моя? - поцікавився король у дочки.
- Робіть, як забажаєте, - відповіла принцеса. - Я не засміюся, тому що у мене немає бажання сміятися. Чи не прагну я і заміж, але, воля ваша.
Король повернувся до канцлера.
- Нехай оголосять про наступне, - наказав він. - Починаючи з завтрашнього дня, опівдні, протягом півгодини до двору будуть допущені ті, хто знає смішні загадки або веселі жарти. Той, хто перший розсмішить принцесу, отримає її в дружини.
- А як щодо половини королівства? - стурбовано запитав канцлер.
- А це обов'язково? - поцікавився король.
- Абсолютно, Ваша величність.
- Дуже добре. Нехай буде так. Завтра опівдні ми чекаємо перших претендентів.
І в полудень у палацу зібралися ті, хто знав веселі загадки і забавні жарти. Серед перших прибув і граф Хоппен. А потім один за іншим вони загадували свої загадки або розповідали свої історії, а Її королівська високість їх вислуховувала.
- Скажіть мені, Ваша королівська високість, - запитав граф Хоппен, - що навіщо дракон переходить дорогу?
Король, уже чув цю загадку, хохотнул.
- Я вважаю, - відповіла принцеса, - дракон переходить дорогу, тому що йому треба потрапити на іншу сторону.
- Д-да, - з легким роздратуванням кивнув Хоппен. - Так цілком вірно.
- Ну? - запитала принцеса.
- Це все, - видавив з себе Хоппен.
- Так що тут смішного? - принцеса повернулася до короля.
- Моя люба, ти упустила сенс жарти. А сенс такий: якби сказала те, що він очікував у тебе почути, йому було б що відповісти, але ти цього не сказала.
- Але для чого ще дракон може переходити дорогу?
- Не будемо про це, - закрив тему король. - Наступний.
Наперед виступив ще один молодий чоловік і запитав, що спільного у срібної чаші з осиним гніздом.
- Нічого у них немає загального, - принцеса знову повернулася до короля. - Чи не так, тато?
- Це ж загадка, дорога, - пояснив король, бурмочучи собі під ніс. - Що спільного у срібної чаші з осиним гніздом ... з осиним гніздом?
- Одна буква «с», одна «н» і дві «е», Ваша величність.
- Що тут кумедного? - побажала знати принцеса.
- Дорога, смішне в тому, що ми шукали спільне зовсім не в тих буквах, з яких складаються ці слова.
- Зрозуміло, - кивнула принцеса, але не розсміялася.
Третім претендентом руки принцеси став граф Ролло. Високий, гарний, з такою чарівною посмішкою, що принцеса подумала: «Тільки б виграв він, а не цей жахливий граф Хоппен».
Граф Ролло запитав принцесу, в чому різниця між мухою і птахом.
- Мухою і птахом, - пробурмотів король, - мухою і птицею, мухою і птахом.
Принцеса не забарилася з відповіддю.
- У птаха є пір'я на крилах, а у мухи немає. Птах відкладає яйця, а муху - немає, ой, це невірно, мухи теж відкладають яйця. Але у мухи немає дзьоба. І вона не в'є гніздо. О, і муха набагато менше птиці.
- Все це чиста правда! - посміхнувся Ролло, - але є ще одна відмінність, Ваша королівська високість.
- Яке? - подався вперед король.
- Птах може з'їсти муху, Ваша величність, а ось муха не може.
- Ха-ха-ха, - залився король веселим сміхом. - Ха-ха-ха ха. Ха-ха.
- Не може що? - перепитала принцеса.
- Не може з'їсти птицю, Ваша королівська високість.
- Як це несправедливо, - зітхнула принцеса, дружелюбно кивнула графу Ролло, але не розсміялася.
Ось так, по черзі, всі молоді люди країни поставали перед принцесою і розповідали їй свої загадки і історії. не тільки в цей день, а й в наступні. І один за іншим вони відмовлялися від подальших спроб розсмішити принцесу-Несмеяну, а тому більше не приходили опівдні в королівський палац. Але граф Хоппен і граф Ролло були обов'язково, тому що Хоппен мріяв про половину королівства Його величності, а Ролло полюбив принцесу і вона полюбила його. Так що в кінці кінців вони залишилися вдвох.
Прийшла черга вирішального поєдинку, і кожен з них провів неспокійну ніч, готуючись до наступного дня. Ролло гадав, яка з ще не розказаних їм історій може-таки розсмішити принцесу, а Хоппен обмірковував план, який міг не тільки викликати сміх принцеси, а й принизити суперника.
І в полудень, на очах усіх придворних, граф Хоппен і граф Ролло зійшлися в поєдинку за руку принцеси. Принцеса дивилася на тих, що стояли перед нею юнаків і всім серцем бажала, щоб саме граф Ролло змусив її розсміятися. Ось тут граф Ролло виступив вперед, щоб розповісти принцесі найсмішніший з відомих йому історій.
- Подорожній прийшов в далеку країну і захотів дізнатися дорогу до королівського палацу, тому що він приніс подарунок королю. Він зупинив перехожого і запитав: «Вибачте за турботу, сер, ви знаєте, як пройти до королівського палацу?» Перехожий, вирішивши показати, що у нього є почуття гумору, відповів: «Так, знаю», - і пішов далі. Але за мить зупинився, злякавшись, як ви його бажання пожартувати не було витлумачено за грубість, і поспішив за подорожнім, щоб запитати: «Вибачте за турботу, сер, але ви хочете дізнатися, як пройти до королівського палацу»? «Ні, не хочу», - відповів мандрівник і покинув перехожого.
Королю ця дурний жарт так сподобалася, що він сміявся кілька хвилин, перш ніж згадав про своє королівському гідність, але принцеса лише з сумом дивилася на графа Ролло.
- Що ж, ми ще дамо тобі слово, - милостиво кивнув король. - А тепер черга графа Хоппен.
Граф Хоппен вирішив скористатися одним фокусом, який завжди смішив його родичів. До фокусу цього Хоппен вдавався щоразу, коли до них в будинок приходив небажаний гість. Для цього в холі влаштовувався масляний каток, і гість, ступивши на нього, важко плюхається на п'яту точку, до невимовного веселощів тих, хто при цьому був присутній. Ось і нині граф Хоппен приготував такий каток в декількох кроках від того місця, де стояли він і граф Ролло, і попросив канцлера, свого батька, стежити за тим, щоб ніхто з придворних не ступив на масляний каток до початку поєдинку. Так що тепер граф Хоппен ступив до принцеси в повній впевненості, що він не тільки стане її чоловіком, але і перетворить ненависного йому графа Ролло в загальне посміховисько.
- Я маю намір, показати Вашому королівській високості одну гумористичну сценку, яка напевно викличе у Вашого королівської високості веселий, гучний сміх. Але, перш ніж почати, я б хотів, щоб граф Ролло трохи відійшов убік, тому що мені потрібен вільний простір, - він повернувся до Ролло. - Якщо вас не утруднить відійти на кілька кроків до вікна ...
Недбалим жестом граф Хоппен вказав, куди треба йти, і вклонився графові Ролло. Той, природно вклонився йому, потім, більш низько, королю і, нарешті, мало не до самої підлоги, принцесі. Попрямував до вікна і благополучно настав на масляний каток.
Звичайно ж, міцно хряпнув п'ятою точкою.
- Ох! - ахнула принцеса. - Ох-хо-хо-хо-хо-хо! Ха-ха-ха-ха-ха-ха! Хе-хе-хе-хе-хе-хе! - Наче хтось натиснув всередині неї невидиму кнопку. Її сміх луною віддавався від стін палацу. Вона сміялася, сміялася і сміялася. Так сліз, до коліків в животі. Здавалося, сміху її не буде кінця.
Сміявся король, сміявся канцлер, сміявся граф Хоппен. За винятком однієї людини сміявся весь двір.
Чи не сміявся граф Ролло. Згоряє від сорому, нещасний, злий, він піднявся і з докором подивився на принцесу.
- Я дуже шкодую, - видавила з себе принцеса. - Я не збиралася сміятися, я не знаю, чому я засміялася, я не хотіла сміятися, я ... - і вона знову залилася сміхом, знову до сліз, знову до коліків. Коли ж Її королівська високість заспокоїлося, вперед виступив канцлер.
- Ваша Величносте, за дорученням молодого графа Хоппен я вимагаю обіцяну нагороду.
- Графа Хоппен? - здивувався король. - Але це ж випадковість, чи не так?
- Що ж, - нарешті, прорік він, - ви дійсно має право стверджувати, що розсмішив Її королівська високість, - він повернувся до графу Ролло. - Ви згодні зі мною, граф Ролло?
Ролло подивився на принцесу, принцеса подивилася на нього, і їхні погляди все сказали один одному. Її очі, в усякому разі, кричали: «Спаси мене від графа Хоппен»! І Ролло посміхнувся принцесі, трохи кивнув, як би відповідаючи: «Все буде добре». Бо його осінило.
Насупившись, немов обмірковуючи поставлене йому питання, він відступив на пару кроків, потім повернувся до короля.
- Ваша величність, оскільки я бачив Її королівська високість день у день, багато днів поспіль, я дозволив собі сміливість полюбити її. Якщо Ваша величність зараз оголосить, що вона повинна вийти заміж за графа Хоппен, буде краще, якщо більше я її не побачу. Але я ризикну звернутися до неї з останнім проханням. Я прошу її зійти з трону, щоб вона попрощалася зі мною тут, не як принцеса з вірнопідданим, а як дівчина з юнаком.
І він опустився на одне коліно, чекаючи рішення.
- Я попрощаюся, - відповіла принцеса.
Вона попрямувала до нього, але по дорозі наступила на масляний каток, ноги її злетіли в повітря, а Попков вона, відповідно, вдарилася об підлогу.
Принцеса скрикнула від болю, придворні - від жаху. Десяток рук підняли принцесу на ноги і підтримували, поки вона вислуховувала королівські слова розради.
- Дивна виходить історія, - вигукнув граф Ролло. - Як вийшло, що Ваша королівська високість чи не сміється? Хіба це не забавна жарт?
Король підозріло глянув на нього.
- І що все це означає? - суворо запитав він. - Ці розмови про прощання служили тільки однієї мети - змусити тьопнути об підлогу Її королівська високість?
- Саме так, Ваша величність, - вклонився граф Ролло. - Я сподівався, що веселий жарт графа Хоппен потішить нас знову, - він знову подивився на принцесу. - Вашому королівській високості не смішно?
- Нам не смішно, - холодно відповіла принцеса.
- Абсолютно не смішно, - гордо прорік король.
- Але Ваша королівська високість так сміялися, - нагадав граф Ролло.
- Тоді був зовсім інший випадок, - відрізав король.
Граф Ролло заусміхався.
- Звідси, Ваша величність, випливає, що не масляний каток графа Хоппен змусив принцесу засміятися, а мої напрочуд смішні Дриганов ногами і падіння на підлогу.
Ось тут настала черга посміхнутися і принцесі, яка зрозуміла, до чого хилить граф Ролло.
- Ну звичайно ж, - в голосі короля звучало щире здивування. - Чомусь я не подумав про це раніше, хоча насправді так воно і є. Що ти скажеш, дорога моя?
- Зрозуміло, тато, - без запинки відповіла принцеса. - Мене розсмішив граф Ролло, а не граф Хоппен.
Граф Хоппен відчув, що справа приймає небажаний для нього оборот.
- Це я розсмішив її, Ваша величність, це я! - вигукнув він. - Якби впав я, принцеса сміялася б так само голосно, як і при падінні графа Ролло! Зараз ви в цьому переконаєтесь! Дивіться! - з цими словами він кинувся до масляного катку. Але не розрахував швидкості і, коли ноги його заковзали, за інерцією вилетів у вікно і плюхнувся в королівський ставок, що знаходився двадцяти футами нижче.
- Як вульгарно, - поморщила носик принцеса.
Граф Ролло одружився на принцесі, вони жили довго і щасливо і часто радісно сміялися. А ось що трапилося з графом Хоппен після того, як його витягли зі ставка я не знаю. Дійсно, не так вже це й важливо.