Йдемо ми з Арнольдом Васіним по морозцем з аеродрому. Йти далеко, кілометрів зо три. У мене в одній руці портфель штурманський, як ядро в'язня, в іншій - алюмінієва каністра на десять літрів. В каністрі найчистіший авіаційний, ні, не спирт, а гас. Газа у нас в гарнізоні немає, «Мрія» багато електрики жере, накладно. А керогазка в самий раз. Чайник за сім хвилин закипає, і гас у нас в авіації дармовий.
Одна біда, тягати важко. А ну з портфелем, що по життю як ядро у в'язня, в одній руці і з каністрою в інший протопавши в унтах та хутряному комбінезоні три кілометри! Чи не зрадієш і дешевизні енергоносія. Ось я Арнольду і скаржуся.
- Невже так важко в гарнізоні торгівлю гасом організувати? Платив би я ці 7 копійок за літр, а не волок з аеродрому. Я ж не один такий. Всім гас будинку потрібен. Нас би і відстій, що в річку зливають, влаштував. А то ось тягнемо кожен по норах ...
- Так, - каже Арнольд, а його тільки недавно секретарем партійної організації ескадрильї вибрали, - так, ось так по каністрочку, по ведерочко, по болтики та по гвинтика і розтягують ми рідну державу.
Я ще, пам'ятаю, на нього з подивом так подивився, може, жартує? Ні, не жартує, а навіть як би люто це говорить. Держава йому соціалістичне шкода, що по болтики та по каністрочку на потік і розорення пущено. Воно й зрозуміло: людини партгрупоргом ескадрильї вибрали, ось серце-то у нього за країну і болить. Значить, не даремно його обрали. Я шпарко його після цього випадку заповажав. Навіть розмовляти з ним від великої поваги перестав. А все більше мовчав, щоб біди не нажити. І гас в його присутності більше не тягав. Без нього потасківал, звичайно, куди у нас в гарнізоні взимку без гасу?
Влітку, як завжди, на Сахалін нас замкнули. До самої осені просиділи. Стали тут мужики до перельоту додому готуватися. Хто ікру в банках заготовлює, хто рибу в бочках. Поруч колгоспні поля, так умільці кріп нарізали і в літрові банки з сіллю набивали, щоб взимку в юшечку та супец додавати. Взимку до обіду в таку сім'ю з пляшкою зайдеш, а там, від кропу в вусі, влітку пахне, краса!
Петька-правак, який вночі п'яним з другого ярусу впав, з двома прапорами у корейця п'ять мішків картоплі сперли. Їх потім усім полком лякали, що корейці у оперативного чергового командира полку чекають, щоб на Петьку з прапорами кримінальну справу завести. Петька сильно лякався, навіть зблід і всіх питав, що робити? Він все гроші, що дружина дала, пропив і тепер вирішив від неї картоплею отбояріться.
Були умільці, які з лохини в великих банках з-під томатної пасти варення варили. Прямо під хвостом літака. На вогнища. Банки, звичайно, перед цим мили. А цукор вони в льотно-технічної їдальнею натирілі. І брусницю гребли і клоповку. У кого-то банки в техотсеке літака потекли, сироп по гармат стрілка-радиста тек, і ос налетіло - сила-силенна, до літака підійти неможливо.
Арнольд мене питає:
- Сань, а ти морквину заготовлювати будеш?
- А на фіга? - відповідаю, - у нас морквина в військторзі всю зиму лежить. Велика, солодка і тверда. І ціна копійчана, то чи 8, чи то 10 копійок за кілограм. Буду я ще за неї по полях тягатися, дуже треба!
- А підемо, компанію мені складеш, одному нудно якось.
Бздошно йому одному, а не нудно. Ще на об'їждчика нарветься і по спині нагайкою схлопочет. Але погодився я, тут недалеко, кілометра півтора, не більше. Чи то самому нудно було без діла сидіти, то я випивши був. Полялякать видно мені захотілося. Ось і пішли ми з Арнольдіком на морковное поле.
А поле велике, гектара чотири. Вони, напевно, на весь Сахалін морквину саме на цьому полі вирощували. Арнольд став допомагати колгоспу урожай збирати, а я поруч стою, філософствую. Дивлюся, як-то дивно він урожай прибирає. Захопить в обидві руки бадилля морквяної, скільки може і тягне з усієї дурі. Цілий сніп висмикне, про землю трісне, в повітрі потрясе, щоб землю збити, а потім на результати своєї праці дивиться. З усієї оберемки одну, максимум дві штуки найбільші вибере, а решта між рядками кидає. У вибраних морквин бадилля відкрутить і, вже чисті, без хвостів, в мішок кладе. Я думав, він швидко впоратися. Яке там. Ось я його думку, що він взимку породив, розвивати взявся:
- Ось так ми всі по каністрочку та по морковочкой держава родима і розтягують. А ще комунізм побудувати хочемо.
І знаєте, що мені цей ідейний партгрупорг ескадрильї відповів?
- А що робити? Що робити? - так, зітхнувши і жалем, ніби й справді без цієї морквини йому невідомо, що далі робити і як жити.
Мішок він повний набив, ледве доволок. І куди йому стільки? Я поруч йшов, але допомагати йому не став, а тільки про державу обібрали зуділа. Але щось сьогодні країна мало нашого партгрупорга турбувала.
(С) Олександр Шипіцин
[Приховати] Реєстраційний номер 0112249 виданий для твору:
Йдемо ми з Арнольдом Васіним по морозцем з аеродрому. Йти далеко, кілометрів зо три. У мене в одній руці портфель штурманський, як ядро в'язня, в іншій - алюмінієва каністра на десять літрів. В каністрі найчистіший авіаційний, ні, не спирт, а гас. Газа у нас в гарнізоні немає, «Мрія» багато електрики жере, накладно. А керогазка в самий раз. Чайник за сім хвилин закипає, і гас у нас в авіації дармовий.
Одна біда, тягати важко. А ну з портфелем, що по життю як ядро у в'язня, в одній руці і з каністрою в інший протопавши в унтах та хутряному комбінезоні три кілометри! Чи не зрадієш і дешевизні енергоносія. Ось я Арнольду і скаржуся.
- Невже так важко в гарнізоні торгівлю гасом організувати? Платив би я ці 7 копійок за літр, а не волок з аеродрому. Я ж не один такий. Всім гас будинку потрібен. Нас би і відстій, що в річку зливають, влаштував. А то ось тягнемо кожен по норах ...
- Так, - каже Арнольд, а його тільки недавно секретарем партійної організації ескадрильї вибрали, - так, ось так по каністрочку, по ведерочко, по болтики та по гвинтика і розтягують ми рідну державу.
Я ще, пам'ятаю, на нього з подивом так подивився, може, жартує? Ні, не жартує, а навіть як би люто це говорить. Держава йому соціалістичне шкода, що по болтики та по каністрочку на потік і розорення пущено. Воно й зрозуміло: людини партгрупоргом ескадрильї вибрали, ось серце-то у нього за країну і болить. Значить, не даремно його обрали. Я шпарко його після цього випадку заповажав. Навіть розмовляти з ним від великої поваги перестав. А все більше мовчав, щоб біди не нажити. І гас в його присутності більше не тягав. Без нього потасківал, звичайно, куди у нас в гарнізоні взимку без гасу?
Влітку, як завжди, на Сахалін нас замкнули. До самої осені просиділи. Стали тут мужики до перельоту додому готуватися. Хто ікру в банках заготовлює, хто рибу в бочках. Поруч колгоспні поля, так умільці кріп нарізали і в літрові банки з сіллю набивали, щоб взимку в юшечку та супец додавати. Взимку до обіду в таку сім'ю з пляшкою зайдеш, а там, від кропу в вусі, влітку пахне, краса!
Петька-правак, який вночі п'яним з другого ярусу впав, з двома прапорами у корейця п'ять мішків картоплі сперли. Їх потім усім полком лякали, що корейці у оперативного чергового командира полку чекають, щоб на Петьку з прапорами кримінальну справу завести. Петька сильно лякався, навіть зблід і всіх питав, що робити? Він все гроші, що дружина дала, пропив і тепер вирішив від неї картоплею отбояріться.
Були умільці, які з лохини в великих банках з-під томатної пасти варення варили. Прямо під хвостом літака. На вогнища. Банки, звичайно, перед цим мили. А цукор вони в льотно-технічної їдальнею натирілі. І брусницю гребли і клоповку. У кого-то банки в техотсеке літака потекли, сироп по гармат стрілка-радиста тек, і ос налетіло - сила-силенна, до літака підійти неможливо.
Арнольд мене питає:
- Сань, а ти морквину заготовлювати будеш?
- А на фіга? - відповідаю, - у нас морквина в військторзі всю зиму лежить. Велика, солодка і тверда. І ціна копійчана, то чи 8, чи то 10 копійок за кілограм. Буду я ще за неї по полях тягатися, дуже треба!
- А підемо, компанію мені складеш, одному нудно якось.
Бздошно йому одному, а не нудно. Ще на об'їждчика нарветься і по спині нагайкою схлопочет. Але погодився я, тут недалеко, кілометра півтора, не більше. Чи то самому нудно було без діла сидіти, то я випивши був. Полялякать видно мені захотілося. Ось і пішли ми з Арнольдіком на морковное поле.
А поле велике, гектара чотири. Вони, напевно, на весь Сахалін морквину саме на цьому полі вирощували. Арнольд став допомагати колгоспу урожай збирати, а я поруч стою, філософствую. Дивлюся, як-то дивно він урожай прибирає. Захопить в обидві руки бадилля морквяної, скільки може і тягне з усієї дурі. Цілий сніп висмикне, про землю трісне, в повітрі потрясе, щоб землю збити, а потім на результати своєї праці дивиться. З усієї оберемки одну, максимум дві штуки найбільші вибере, а решта між рядками кидає. У вибраних морквин бадилля відкрутить і, вже чисті, без хвостів, в мішок кладе. Я думав, він швидко впоратися. Яке там. Ось я його думку, що він взимку породив, розвивати взявся:
- Ось так ми всі по каністрочку та по морковочкой держава родима і розтягують. А ще комунізм побудувати хочемо.
І знаєте, що мені цей ідейний партгрупорг ескадрильї відповів?
- А що робити? Що робити? - так, зітхнувши і жалем, ніби й справді без цієї морквини йому невідомо, що далі робити і як жити.
Мішок він повний набив, ледве доволок. І куди йому стільки? Я поруч йшов, але допомагати йому не став, а тільки про державу обібрали зуділа. Але щось сьогодні країна мало нашого партгрупорга турбувала.
(С) Олександр Шипіцин