Мідної гори господиня
ошлі раз двоє наших заводських траву дивитися.
А покоси у них далекі були. За Северушкой десь.
День святковий був, і жарко - пристрасть. Парун чистий. А обидва в горі робілі, на Гумёшках тобто. Малахіт-руду добували, лазоревка теж. Ну, коли і корольок з витком потрапляли і там протча, що підійде.
Один-від молодий хлопець був, неженатік, а вже в очах зеленню відливати стало. Інший постарше. Цей і зовсім ізробленний. В очах зелено, і щоки ніби зеленню подернулісь. І кашляв завсе та людина.
У лісі-то добре. Пташки співають-радіють, від землі здіймання, дух легкий. Їх, чуєш-ко, і розморило. Дійшли до Красногорського рудника. Там тоді залізну руду добували. Лягли, значить, наші-то на травичку під горобиною і одночасно і заснули. Тільки раптом молодий, рівно його хто під бік штовхнув, прокинувся. Дивиться, а перед ним на грудях руди біля великого каменя жінка якась сидить. Спиною до хлопця, а по косі бачити - дівка. Коса ссіза-чорна і не як у наших дівок бовтається, а рівно прилипла до спини. На кінці стрічки не те червоні, не те зелене. Крізь светеют і тонко так телефонують, ніби листова мідь.
Дивується хлопець на косу, а сам далі помічає. Дівка невеликого росту, з себе ладна і вже таке круте колесо - на місці не посидить. Уперед нахилиться, рівно у себе під ногами шукає, то знову назад відкинеться, на той бік зігнеться, на інший. На ноги схопиться, руками замахає, потім знову нахилиться. Однем словом, Артут-дівка. Слухати - белькоче щось, а по-каковски - невідомо, і з ким говорить - не видно. Тільки смішком все. Весело, видно, їй.
Хлопець хотів було слово мовити, раптом його як по потилиці стукнуло.
"Мати ти моя, але ж це сама Господиня! Її одежа-то. Як я відразу не помітив? Відвела очі косою-то своєї".
А одежа і вірно така, що інший на світі не знайдеш. З шовкового, чуєш-ко, малахіту плаття. Сорт такий буває. Камінь, а на око як шовк, хоч рукою погладити.
"Ось, - думає хлопець, - біда! Як би тільки ноги винести, поки не помітила". Від старих він, бач, чув, що Господиня ця - Малахітніца-то - любить над людиною мудрувати.
Тільки подумав так-то, вона і озирнулася. Весело на хлопця дивиться, зуби скалить і каже жартом:
- Ти що ж, Степан Петрович, на дівочу красу даром очі пялішь? За погляд-то адже гроші беруть. Іди-но ближче. Поговоримо трохи.
Хлопець испужался, звичайно, а увазі не надає. Кріпиться. Хоч вона і таємниця сила, а все-таки дівка. Ну, а він хлопець - йому, значить, і соромно перед дівкою обробеть.
- Колись, - каже, - мені розмовляти. Без того проспали, а траву дивитися пішли. Вона сміється, а потім каже:
- Буде тобі наспів вести. Іди, кажу, справа є.
Ну, хлопець бачить - робити нічого. Пішов до неї, а вона рукою маячить, обійди-де руду-то з іншого боку. Він і обійшов і бачить - ящерок тут несчісленно. І все, чуєш-ко, різні. Одні, наприклад, зелені, інші блакитні, які в синь впадають, а то як глина або пісок з золотими цяточками. Одні, як скло або слюда, блищать, а інші, як трава зблякли, а які знову візерунками прикрашені.
- Чи не розступилися, - каже, - моє військо, Степан Петрович. Ти он який великий та важкий, а вони у мене маленькі.
А сама долоньками схлопала, ящірки і розбіглися, дорогу дали.
Ось підійшов хлопець ближче, зупинився, а вона знову в долоньки схлопала та й каже, і все сміхом:
- Тепер тобі ступити нікуди. Розчавити мою слугу - біда буде.
Він подивився під ноги, а там і землі незнатко. Всі ящірки-то збилися в одне місце, - як пів візерунчастий під ногами став. Дивиться Степан - батюшки, але ж це руда мідна! Всяких сортів і добре відшліфована. І слюдка тут же, і обманка, і блискітки всякі, котрі на малахіт походять.
- Ну, тепер визнав мене, Степанушко? - запитує Малахітніца, а сама регоче-заливається.
Потім, трохи згодом, і каже:
- Ти не лякати. Худого тобі не зроблю.
Хлопцеві забедно стало, що дівка над ним глузує та ще слова такі говорить. Сильно він розгнівався, закричав навіть:
- Кого мені боятися, коли я в горі роблю!
- От і добре, - відповідає Малахітніца. - Мені якраз такого і все, що нікого не боїться. Завтра, як в гору спускатися, буде тут ваш заводський прикажчик, ти йому скажи, да дивись не забудь слів-то:
"Господиня, мовляв, Мідної гори замовляла тобі, задушливому козлу, щоб ти з Красногорського рудника забирався. Якщо ще будеш цю мою залізну шапку ламати, так я тобі всю мідь в Гумешках туди спущу, що ніяк її НЕ добути".
Сказала це і примружилася:
- Чи зрозумів, Степанушко? В горі, кажеш, робішь, нікого не боїшся? Ось і скажи прикажчика, як я веліла, а тепер іди та того, який з тобою, нічого, дивись, не говори. Ізробленний він людина, що його турбувати та в цю справу вплутувати. І так он лазоревка сказала, щоб вона йому маленької допомоги.